Іван Капсамун: Чим міцнішою стає Україна, тим більше буде “претензій” з боку Польщі

Танці навколо польського ордену – це прояв глибшої проблеми. Я вже писав що всі ці ігри навроцьких з їхніми історичними травмами-спекуляціями і претензіями до України – це результат набуття нашою державою суб’єктності. Чим міцнішими ми ставитимемо, тим більше буде до нас “претензій”.

1. Ми маємо бути вдячними всім полякам, хто нам допомагав і продовжує допомагати, хоча це допомога не тільки нам, а й собі. Не всі там з секти Навроцького чи конфедератів, нам по дорозі з послідовниками і ідейними прибічниками Адама Міхніка.
2. Зрозуміло, що обидві сторони мають гріхи, бо взаємна історія протягом століть складна. Незрозуміло, чому частина поляків виступають в образі жертви і намагаються нав’язати українцям відчуття провини, хоча саме вони багато років володіли українськими землями з усіма наслідками окупації.
3. Дивно, що поляки залишають за собою право визначати власних героїв і називати вулиці іменем Армії Крайової чи Юзефа Пілсудського, а українцям вони відмовляють в праві визначати і шанувати своїх героїв. Чим вони тоді в цих питаннях відрізняються від московитів?
4. Замість роботи із власним населенням з подолання історичних травм, частина польських політиків навмисно експлуатує і роздмухує антиукраїнську істерію. М’яко кажучи, задовбало спостерігати як дехто заробляє політичні бали на українському питанні. У вас що немає інших тем, крім як псувати наші відносини?..
5. Навроцького і його прибічників можна привітати, у них з’явився гарний союзник – неонацист Дмітрій Мєдвєдєв. І якщо польський президент так полюбляє гратися з орденами, то можливо з часом він дослужиться до якоїсь медальки від москви. Це буде заслужено в контексті спільних сторінок історії польсько-російських відносин.

А тепер головне. Здається, частина польського політикуму таки боїться суб’єктності України, тому ллє воду на млин “російської машини”. Це така стара-нова політика, коли хочеться на двох або контролювати територію України, або утримувати її у вигляді буферу. Історичних аналогій багато – той же Ризький договір Пілсудського з більшовиками… Поляки весь час забувають, що чим слабша Україна, тим більше шансів у російських військ в поході на Варшаву. Історичних аналогій теж достатньо.

Парадокс в тому, що сьогодні українці боронячи себе і всю Європу, є заручниками на шляху до Євросоюзу тих, кого вони захищають. Тим же полякам, то наші герої не подобаються, то українське зерно не таке, то буде ще щось…

Хоча вихід начебто зрозумілий – сильна Україна, сильна Польща, здорова конкуренція і спільна безпека. Але, бачимо, що поляки до цього не готові. В них якимось дивним чином уживаються комплекси великодержавності і жертви.